Шкурою називають зовнішній покрив тіла тварини, який захищає її організм від зовнішнього впливу та, одночасно, бере участь у регулюванні обміну речовин, тепла й сприймає різні подразники зовнішнього середовища. Кожна шкура має волосяний покрив, який називають вовною.
Будова шкіряної тканини складається:
Епідерміс — зовнішній шар шкури, розташований безпосередньо під волосяним покривом.
Дерма розташована під шаром епідермісу і захищає тіло тварини від механічного пошкодження. Між волокнами (пучками) дерми знаходиться міжволокниста речовина (глобулярні білки), яка скріплює окремі структури дерми.
Підшкірна клітковина — клітини пухкої нещільної тканини з еластинових волокон, між якими міститься значна кількість кровоносних судин і жирових вкраплень.
Волосяний покрив — велика кількість нитковидних рогових утворень (4500...22 000 на 1 см²), які мають різну форму, колір і будову. Фізико-механічні властивості волосяного покриву шкурки залежать переважно від типу елементарного волосся, його будови і стану. Розрізняють пуховий, напрямний та остьовий типи, а його будова визначається видом тварини. Загалом волос тварин відрізняється за зовнішньою будовою, лускатим шаром і звивистістю. По вертикалі волос поділяють на три частини:
- стержень (зовнішня),
- корінь (знаходиться у волосяній сумці) та головку (товста частина кореня).
У будові стержня виділяють чотири частини:
- кінчик (характеризується відсутністю серцевини);
- гранна (найбільш широка частина волоса);
- шийка та основа (частина стержня, що прилягає до епідермісу).
За ступенем зігнутості та звивистості стержня розрізняють волос зігнутий, прямий, хвилястий, штопороподібний, спіральний і петлястий. Звивистість волоса визначає зовнішній вид волосяного покриву.
При виробництві хутра видаляють тільки підшкірну клітковину. Різні ділянки шкур прийнято називати топографічними і кожна з них має свою назву. Властивості кожної ділянки мають свої особливості, що визначає їх використання.
Основна мета первинної обробки хутро-хутряної сировини – відділення шкурок від тушок тварин і здійснення заходів для їх збереження. Послідовність обробки залежить від виду сировини. Первинна обробка включає процеси зйомки, знежирення, виправлення й консервування.
Зняття шкурок. Шкурку знімають із тушки тварини відразу після вибою одним із наступних способів: шаром (пластом, килимом), трубкою (з огузка) і панчохою (з голови).
При знятті шкурки шаром на тілі тварини роблять один поздовжній розріз по середній лінії черева й два поперечні по лініях на рівні передніх і задніх лап (ведмідь, тигр, тюлень, котик, ягня, лоша, теля, собака).
При знятті трубкою роблять розрізи по внутрішній стороні задніх лап через анальний отвір і по внутрішній стороні передніх лап, шкіру хвоста розпорюють посередині його нижньої сторони. При цьому способі зберігається цілісність шкурки (песець, лисиця, куниця, видра, норка, ондатра).
При знятті шкурок панчохою підрізи на тілі тварини роблять близько ротового отвору й вивертають шкурку від голови до огузка (горностай, соболь).
Знежирення. Після зйомки шкурку ретельно знежирюють шляхом відшкрябування й видавлювання жиру з боку шкірного покрову тупим інструментом (ножем, скобою, косою) або шляхом зрізання його гостро наточеним інструментом.
Виправлення. Ціль цієї операції – додання шкурці стандартної форми й усунення складок і зморшок шкірної тканини. Виправлення шкурок проводиться перед прісно-сухим і сухо-солоним консервуванням за спеціальними правилами.
Консервування. Для запобігання від гниття шкурки негайно після знежирення консервують одним з наступних способів: прісно-сухим (сушінням), мокро-солоним, сухо-солоним, кислотно-сольовим, а також квашенням, опроміненням.